Право на життя в Україні або Ніхто й ніде незахищений

3 серпня в Лук’янівському СІЗО відбулося побиття в’зня. Можливо, йдеться навіть про замах на вбивство.

Ось як ця подія описана у прес-релізі УВКБ ООН: «Другого підмандатного біженця УВКБ ООН, який також перебуває під захистом Європейського суду з прав людини, що, згідно з Правилом 39, заборонив Україні повертати його до країни походження, було жорстоко побито, коли він перебував під вартою у Київському СІЗО № 13. 

Наразі він перебуває в лікарні під вартою прикутий наручниками до ліжка з серйозними травмами, що спричинили тривалу втрату свідомості. УВКБ ООН сподівається, що з біженцем будуть поводитися гуманно і не відправлять назад до в’язниці до ретельного медичного обстеження на предмет внутрішніх ушкоджень. УВКБ ООН закликає пенітенціарну службу та правоохоронні органи негайно розпочати прозоре розслідування цього жахливого злочину і притягти до відповідальності осіб, які не забезпечили безпеку особи, яка перебувала в затримані в державній установі».

За певним збігом обставин так сталося, що адвокат Української Гельсінської Спілки з прав людини Олег Левицький, який захищає біженця, ледь не потрапив в епіцентр інциденту, а сказати точніше, опинився на місці події, коли його клієнт вже хрипів і борсався в крові. Можна припустити, що його поява перешкодила злочинцям довести свій намір до краю.

«03 серпня 2012 року у Київському слідчому ізоляторі було по звірячому побито мого підзахисного А. У. Х., внаслідок чого він отримав серйозні тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння. Не виключаю, що злочинці свідомо припускали навіть заподіяння смерті Підзахисному». Це цитата із заяви адвоката Олега Левицького в прокуратуру міста Києва щодо скоєння злочину. Злочину зухвалого й нахабного, що скоєний на території державної установи, та й не будь якої установи, а СІЗО. Причому ця подія відбулася не в камері (де неможливо потім з’ясувати обставини події, а жертва заперечує факт побиття, приміром: «впав з ліжка»), а майже привселюдно. З пояснень адвоката, можна зробити висновок: те, що відбулося на Лук’янівці є безпрецедентний випадок, а якби його не змусили підписувати непотрібний, на його погляд, дозвіл, то, можливо, адвокат став би навіть учасником подій 3 серпня.

З пояснення адвоката, яке він долучив до заяви в прокуратуру міста про порушення кримінальної справи:

«Примерно около 16:00 ко мне в коридор для посетителей подошла сотрудница СИЗО по имени Вика. Она сообщила, что А. уже „подняли“, но возвратила моё заявление о свидании, потребовав пройти в кабинет № 10 за дополнительной визой начальника спечасти СИЗО. Такая практика существовала ранее, но в последние полгода дополнительной подписи никто не требовал и каждый раз я получал свидание в обычном порядке».

Зі слів адвоката, буквально хвилина, півтори щонайбільше, йому знадобилася для того, аби отримати додаткову візу, а ще за хвилину адвокат, весь у крові, тримав під руки свого скаліченого клієнта при двох, як мінімум, свідках події:

«В самом низу лестницы, которая находится за постом и которая прекрасно просматривается с поста, находился Виталий (ув’язнений, з яким А. У. Х. певний час перебував або в одній камері чи палаті медчастини – А. Д.). Он выглядел настолько напряжённым или растерянным, что не был похож сам на себя. На мой вопрос, не видел ли он У., тот, оцепеневший, бормотал что-то невнятное. Именно в эту минуту всё и произошло в метре-двух от Виталия. Пройдя вдоль него, я повернул направо и в предбаннике коридора увидел Подзащитного, который стоял спиной, упираясь руками в стену, и пытался из последних сил удержаться на ногах. А. У. Х. находился на грани сознания. Из разбитого носа и треснувшей кожи под обоими глазами лилась кровь. Он смотрел на меня, и, казалось, не узнавал. Рядом находился арестант с татуировками, не перестававший повторять, что имело место случайное падение и травмирование. Очевидно, этот заключенный находился здесь по поручению преступников с целью навязать свою версию события, а также проследить дальнейшее развитие ситуации. Появился Виталий. В предбаннике кроме них больше никого не было.

Странно, но ещё 10–15 минут тому назад здесь было полно народу: добрый десяток людей стояли, ходили, болтали, курили или обнимались со своими жёнами-защитницами. Все эти люди как сквозь землю провалились. Подзащитный начал хрипеть и в судорогах терять сознание, сползая в моих объятиях. В этот момент я очень ясно видел, что он умирает. Растерявшись, я даже не закричал о помощи, понимая, что она уже не нужна. Вдруг появились люди, много людей».

А в заяві в прокуратуру про злочин адвокат зазначив: «В будь-якому разі, мені відомі обставини цього зухвалого злочину (пояснення додається) серед білого дня, на дільниці побачення, в 3-х метрах від поста, серед великої кількості персоналу, в’язнів та захисників – все це дає мені обґрунтовані підставі стверджувати, що до його вчинення самим безпосереднім чином причетні в тому числі співробітники Київського СІЗО».

В іншому місці адвокат ще більш категоричний: «Это было дерзкое спланированное покушение на убийство. Среди бела дня, в секторе свиданий СИЗО, в трех метрах от поста. Никакой прелюдии к драке. Никакой ругани или криков. Четыре сильных отчетливых удара по человеческому телу. Лежащий по диагонали предбанника мой подзащитный без сознания. Люди, стоящие над ним. Спокойно переступают через тело и уходят вглубь коридора, не оборачиваясь».

Інформація про жорстоке побиття не лишилася поза увагою омбудсмена. Як зазначено на офіційному сайті Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, «6 серпня 2012 року до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надійшла інформація про побиття А. У. Х. під час його перебування під вартою у Київському слідчому ізоляторі. За інформацією УВКБ ООН, А. має статус мандатного біженця УВКБ ООН, і відносно нього Європейським судом з прав людини застосовано Правило 39, відповідно до якого Україні заборонено повертати А. у країну походження. […] Хід перевірки справи перебуватиме під особистим контролем Валерії Лутковської».

Адвокат зазначає, що «в даний час А. У. Х. перебуває на стаціонарному лікуванні у відділенні політравми Міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги з діагнозом: закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку, ЗТГК забій грудної клітки, ЗТЖ забій черевної стінки, забій лівого колінного суглобу».

Проте, про цю подію немає жодної згадки в офіційних джерелах ДПтС, а прокуратура ще не визначилася щодо порушення чи відмови в порушенні кримінальної справи по факту побиття біженця, який перебуває під міжнародним захистом.

Враховуючи характер і ступінь тілесних ушкоджень, інформацію, що надійшла від адвокатів, можна дійти висновків, що в побитті брали участь декілька осіб за попередньою змовою. Оскільки подія відбулася на території закритого закладу, підпорядкованого ДПтС, потрапити на територію СІЗО може або обвинувачений, засуджений, що перебуває в цьому закладі відповідно до обраної міри запобіжного заходу, або представники персоналу, або оперативні працівники МВС, СБУ, або адвокати (захисники з числа рідних) в рамках захисту своїх клієнтів у кримінальних процесах. Тобто, обмежене коло людей, які мають спеціальний дозвіл на відвідування установи, або людей, які перебувають під вартою.

Якщо побиття відбулося за участю ув’язнених, це можливо тільки під прикриттям адміністрації СІЗО. Друга версія: виконавцями були працівники СІЗО або оперативні працівники МВС, або працівники СБУ. В такому разі цілком прогнозованим може бути озвучена устами татуйованого ув’язненого версія (дивіться пояснення адвоката), що біженець сам впав і сам забився. І ця версія може стати як офіційною з боку ДПтС, так і з боку прокуратури попри очевидність ознак побиття й, можливо, навіть замаху на вбивство. Такі випадки нерідко трапляються: всі обставини події свідчать на користь порушення кримінальної справи, а прокуратура відмовляє її порушувати в порядку статті 6 КПК України. Два приклади: інформація про вбивство в Бучанській виправній колонії № 85 і системне протизаконне застосування спецпідрозділу ДПтС для масового побиття й залякування людей, і нульова реакція прокуратури з цього приводу.

Повернемось до випадку, якому присвячена стаття. Існує ще одна версія: побиття організоване й виконане самими адвокатами. Проте, безглуздість цієї версії, гадаю, очевидна. Тому й позиція адвоката є незмінною та повністю співпадає із засадами адвокатської етики та моральними професійними принципами, що чітко визначені в заяві про порушення кримінальної справи та поясненнях до цієї заяви.

«Враховуючи вищевикладене, а саме те, що є достатньо ознак вчинення злочину проти життя і здоров’я А. У. Х, прошу порушити кримінальну справу, під час розслідування якої вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення обставин події злочину та винних у його вчиненні осіб.

Під час перевірки цієї заяви, окрім іншого, прошу переглянути матеріали відео фіксації на дільниці побачень слідчого ізолятора, а також опитати адвоката Б. В. П., який знаходився в найближчому до події злочину кабінеті для побачень зі своїм підзахисним».

В цій же заяві адвокат зазначає: «Водночас звертаю Вашу увагу на неприпустиме поводження з моїм Підзахисним. Хтось віддав конвою наказ утримувати важко хворого А. У. Х. пристебнутим кайданками до ліжка. У зв’язку з цим змушений нагадати, що Європейський Суд з прав людини неодноразово засуджував такі дії держави, як прояв жорстокого і нелюдського поводження. З огляду на те, що мій Підзахисний єдиний із трьох підконвойних хворих, який весь час утримується в кайданках, прошу вжити негайних заходів прокурорського реагування з метою відновлення порушеного права А. У. Х. на гідне поводження, а також встановити, хто і з якою метою віддає конвою завідомо незаконні накази, переслідуючи мету створити для нього спеціально нестерпні умови перебування в лікарні». В рішенні Європейського суду «Охрименко проти України» Суд зазначив, що відносно Заявника було застосоване жорстоке поводження: «Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв’язку із застосуванням наручників під час перебування заявника в лікарні».

На останок хотілося б акцентувати увагу на відкритих питаннях:

Що на справді відбулося 3 серпня в Лук’янівському СІЗО, чи здатна прокуратура надати належну об’єктивну й неупереджену оцінку цим подіям? Чи буде застосований в даному контексті принцип незворотності покарання за скоєння злочину? Між іншим, в 2007-му році в Святошинському суді міста Києва привселюдно, жорстоко й цинічно вбито Максима Курочкіна. Навіть не вдаючись у деталі щодо одіозності постаті Курочкіна, достатньо нагадати, як влада здатна забезпечити охорону життя й здоров’я особи, що знаходиться під її контролем.

Питання безпеки особи в Українській державі залишається відкритим, адже ніхто й ніде не може почуватися захищеним. Захисту потребують і адвокати – так само, як і їхні клієнти. Загадковість і безпрецедентна зухвалість злочину, якому присвячена наша стаття, певно, робить їх стан небезпечним і вразливим.

Оригінал тексту